Книжкові зібрання козацької старшини 17–18 ст. – помітне явище в історії розвитку приватних бібліотек в Україні, що було характерним для духовно-культурного життя українського народу періоду козацько-гетьманської доби (сер. XVІI – кін. XVIII ст.), який був зумовлений закінченням національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1595–1657), з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії на Лівобережній Україні в другій половині XVIII ст., з іншого.

Поступовий розвиток освіти, науки, книгодрукування та розповсюдження видань на українських землях в умовах національної державності, що проіснувала понад 100 років, сприяли створенню та поширенню приватних книжкових зібрань, зокрема серед духовенства та козацької старшини. До складу останньої входили: гетьман, полковники, кошові і курінні отамани, судді, писарі, бунчукові товариші тощо. Це був привілейований прошарок суспільства, сформований не за походженням, а за особистими якостями, до того ж, виборний. З другої половини XVII ст. дедалі більше дітей козацької старшини після отримання освіти в Києво-Могилянській академії, в колегіумах та в інших школах України продовжували навчання у вищих навчальних закладах Європи та Росії. Повертаючись на батьківщину, козацька молодь привозила багато західноєвропейських книжок і тим самим сприяла поширенню нових культурно-просвітницьких течій. У кінці ХVІІ ст., коли діти й онуки соратників Б. Хмельницького зайняли старшинські посади, практично вся полково-сотенна та генеральна старшина стала грамотною. Деякі з них відрізнялися високим рівнем освіченості, ерудиції та культури: вони упорядковували родинні архіви, збирали унікальні бібліотеки, викладали у вищих школах, очолювали канцелярії державних урядових установ тощо. До середини XVIII ст. на Лівобережній Україні навчання дітей козаків грамоті, особливо з середовища козацької старшини, мало масовий характер й знаходило розуміння й матеріальну підтримку з боку гетьманів, починаючи з Петра Конашевича-Сагайдачного (1570–1622). На той час на 1099 поселень припадало 866 шкіл (приблизно одна школа на тисячу мешканців). Син антіохійського патріарха Макарія Павло Алепський (Халебський) (1627–1669), який побував на українських землях у 1654 та 1656 рр., відзначав високий рівень освіченості місцевого люду. У початкових школах дітей козаків навчали читати, писати, рахувати, співати, вчили ремеслу, військовій справі, Закону Божому. Посібниками для навчання були «Часослов», «Псалтир», так звана «Козацька читанка» та інші книги, які мали бути при школах. У січових школах, що за рівнем освіти прирівнювались до братських шкіл, вивчали латину, арифметику, геометрію, географію, астрономію, музику, піїтику, риторику, військову справу. Зрозуміло, для вивчення цих предметів була необхідна відповідна певна кількість книг з різних галузей знань. До користування книгами козаки були привчені з дитячих років. Шана до книги ставала невід’ємною рисою духовного життя освічених верств українського народу, зокрема козацької старшини. Збирання книжок та формування власних книгозбірень стало типовим соціальним явищем, що було властивим не тільки заможним верствам населення, а й представникам середньої ланки духовенства, козацької старшини, міщан. Зазвичай кількість книжок в зібраннях козацької старшини, як правило, обмежувалася 5-20 назвами і лише в небагатьох книгозбірнях налічувалось понад 100 книг. Тому про такі зібрання залишилися поодинокі фрагментарні відомості. Відомо, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. були складені описи майна козацької старшини. За цими описами в їх книжкових зібраннях налічувалось переважно від 6 до 20 назв, здебільшого релігійної та історичної тематики. Зміст багатьох книг залишається невідомим, тому що вони описувались не за назвою, а фіксували наявність певної кількості книг, іноді з позначенням тематики, наприклад: «книжка одна старая», «тетрадей печатных – 6», «книг большых и малых...» або «польская книга» та ін. Особливістю розповсюдження книг серед козацтва було те, що часто видання чи рукописи використовувались не одноосібно, а перебували у колективній власності. Покрайні записи свідчать, що книги з-за їх дорожнечі купували не лише власним коштом, а й у складчину. У XVII ст., багатому на військові події, козаки, що регулярно перебували в походах, передавали книги церквам та монастирям на зберігання. Така традиція збереглась і в XVIIІ ст., коли козаки (особливо в ознаменування певної пам’ятної події), дотримуючись заведеного звичаю, передавали, дарували, заповідали книги церквам та монастирям за «спокуту», чи в навчальні заклади. Козацькі пожертви і подарунки на той час були одним з головних джерел поповнення фондів бібліотек монастирів. За підрахунками історика козацтва Д. І. Яворницького у володіннях запорізьких козаків перебувало 60 церков, які мали книжкові зібрання.

У колі читання козаків до 40-х років XVII ст. перебували книги суто релігійного змісту: Євангелія, акафісти, мінеї, служебники, псалтирі, требники, тріоді та ін. Марґіналії на стародруках XVII–XVIIІ ст. свідчать про релігійність козаків, яка була відмінною рисою їх виховання і характеру. З другої половини XVIIІ ст. серед козаків та їх сімей дедалі більшого поширення стала набувати світська книга (художня, навчальна, природничо-наукова, виробнича, довідкова тощо). Досить поширеними у козацьких книжкових зібраннях були польські та російські календарі та порадники. Завдяки власницьким записам на книгах (провенієнціям), що часто робили в ті часи, стали відомі імена власників деяких книг: курінних отаманів Л. Облуповського, Д. Легуша, О. Білецького, кошових отаманів І. Малашевича, Й. Гладкого, П. Калнишевського та ін. Окремі козаки мали у власних бібліотеках особливо цінні книги, що надходили різними шляхами з Європи. Так, полковник, генеральний обозний в уряді гетьмана Івана Мазепи у 1707–1709 рр. Іван Ломиковський (1646–1714) мав рідкісне, вже на той час, видання творів св. Августина в семи томах (Базель, 1542), стародубський полковник Ілля Пашков у 1729 р. мав декілька книг латинською мовою з теології, польською – «Житія святих», «Книгу о судах», рукопис «писаний старосвітським уставом». Генеральний осаул Іван Скоропадський (1727–1782), який, за деякими відомостями, мав дбайливо підібрану бібліотеку з різних галузей знань, з 1756 р. систематично купував книги, як і лубенський полковник Петро Апостол та інші представники козацької старшини, у крамаря та книгаря Теофіла Корна у Бреславі (нині польське місто Вроцлав). Серед придбаних книжок були: «Собраніе всех путешествій», «Житіе Христины», «Житіе адмиралов», «Исторія Американская», «Состояніе Россіи» («Staat von Russland»), «Ганвеево путешествіе», «Крейслерово путешествіе», «Похожденіе Жилбласа» («Avantures de Gilblas » та ін. Серед праць історичної тематики у XVIII ст. найбільш популярними були «Синопсис», авторство якого часто приписують архімандриту Інокентію Гізелю (1600–1683) (після першого видання у Києві у 1674 р. «Синопсис», що довгий час слугував у Російській імперії підручником з історії, друкувався близько 30 разів) та праця В. Стратемана «Феатрон, или Позор исторический» (СПб., 1724). Так, наприклад, «Феатрон» мали бунчукові товариші І. Черниш, Я. Оболонський, лохвицький сотник К. Коченевський. Щодо обсягів книжкових зібрань, то найбільші бібліотеки не обов’язково мали гетьмани та наближені до них полковники та отамани. Є свідчення про наявність цінних і великих на той час книгозбірень і серед осіб, що перебували на нижчих щаблях в ієрархії козацької старшини, тобто менш заможних, але які мали стійкий попит на книги.

Однією з найбільших приватних бібліотек Російської імперії (налічувала декілька тисяч книг та рукописів) було книжкове зібрання відомого українського громадського діяча, письменника і перекладача, сина бунчукового товариша Григорія Полетики (1725–1784), яке згоріло у 1771 р. в Петербурзі. Універсальне за своїм змістом було книжкове зібрання бунчукового товариша Стародубського полку Степана Лашкевича (1734–1782), яке за рукописним каталогом 1764 р. нараховувало 252 назв (371 книгу). Більшість з них були латинською і польською мовами. Поряд з церковною та богословською книгою тут були праці майже з усіх галузей знань, зокрема 32 – природничо-наукової тематики. В подальшому бібліотека інтенсивно поповнювалася і вже на рубежі ХVIII–ХIХ ст. нараховувала близько 12 тис. книг. За різними історичними відомостями великі бібліотеки мали Яків Маркович, Микола Ханенко, Федір Туманський, Степан Лукомський, Дмитро Трощинський, лубенський полковник Іван Кулябка, майбутній канцлер Олександр Безбородько та інші представники високоосвіченої козацької старшини. Багато з них виписували і періодичні видання, зокрема німецькою та французькою мовами, дбали про фамільні архіви і збирання історичних документів. Частина книгозбірні Д. Трощинського (1754–1829) (близько 5000 книжок та часописів) згодом, у 1875 р., була подарована книгарем Г. Федоровим Київській російській публічній бібліотеці, ще одна частина в кінці ХІХ ст. знаходилась в приміщенні Київської думи і її подальша доля невідома.

Більшість книжок та бібліотек представників козацької старшини було розпорошено або знищено у буревіях історичних подій XVII–XVIII ст. Так, у листопаді 1708 р. російськими військами під проводом О. Д. Меншикова (1673–1729) під час взяття козацької столиці – м. Батурина були вщент вирізані його мешканці, місто спалено, вогнем знищено книжкові зібрання, вірогідно, багатьох представників козацької старшини, зокрема, згоріли великі бібліотеки гетьмана Івана Мазепи (1639–1709) та генерального писаря Пилипа Орлика (1672–1742). І. Мазепа, один з найосвіченіших державних діячів того часу, свою бібліотеку збирав понад 30 років. Більшість книг для неї гетьман замовляв за кордоном, зокрема через Т. Корна. Під час відвідин Батурина французький дипломат Жан Балюз бачив у бібліотеці І. Мазепи багато цінних і рідкісних, вже на той час, видань, зокрема багато книг латинською мовою. Ймовірно, в книжковому зібранні І. Мазепи було багато інкунабул, палеотипів, цінних рукописів та раритетних видань. П. Орлик із захопленням згадував у своєму щоденнику про «величну бібліотеку» гетьмана та про її «багатства, рівним яким не було в Україні». Про загибель власної великої бібліотеки П. Орлик писав в одному з своїх листів 1730 р. За деякими відомостями вона складалася переважно з кириличних видань та рукописів, в основному релігійної тематики. Проте, якщо порівнювати датований 1738 р. каталог нової бібліотеки П. Орлика, яку він зібрав в еміграції, то, з урахуванням читацьких інтересів власника, можна припустити, що і перша його бібліотека була багата на твори класиків художньої літератури, праці з історії, філософії, права, природничих наук. Велику бібліотеку, ймовірно, мав гетьман Павло Полуботок (1660–1724). У реєстрі майна П. Полуботка було записано про наявність у нього таких книг, як: «два Барониуши русския, Жития Святых Отец дві, … Часослов московський, Меч духовный, Псалтир велика под червоною оправою, Требник великий, Книга польская подгатином оправленная, Тріод постная, Спекулом Саксонум, Синонима Велика, Кнапиуш великий, Панагирик польський, Философия панская, … Калепин великий, Літопись писаний Св. Дмитрия Ростовскаго, Книга записки руки покійного пана, Книга мир с Богом, Книга аптечная писана уставом, Другая философия писанная, Реторика покійного пана, Регламент, Книжка латинская…, Ілотропион, Параклис…, Псалтирь…, Акафист жолтый, Часослов старый» та ін.

У другій половині XVIII ст., за свідченнями очевидців, одну з найкращих бібліотек в Європі, у тому ж Батурині мав останній гетьман України, граф Кирило Розумовський (1728–1803), який більшість книг, так само, як й І. Мазепа, замовляв з-за кордону. Станом на 1774 р. в ній налічувалось понад 2000 видань. Є згадки, що К. Розумовський виношував плани запросити бібліотекарем відомого французького філософа-просвітника, письменника, енциклопедиста Ж.-Ж. Руссо, з тим, щоб згодом передати йому свою бібліотеку, проте їх зустріч не відбулася. Натомість бібліотекарем став француз на ім'я Адам, який п'ятнадцять років прожив у родині Розумовських, дбав про книгозбірню і уклав її систематичний каталог. Надалі бібліотека родини Розумовських в Батурині була розпорошена. Деяка частина книг з бібліотеки К. Розумовського (близько п’яти тисяч видань) у кінці ХVIII ст. розміщувалася в побудованому на його замовлення палаці в Почепі (нині населений пункт Брянської обл.). Надалі частина книг бібліотеки К. Розумовського опинилася у книжковому зібранні Рєпніних у Яготині під Києвом, інша – у Відні, де у ранзі посла Російської імперії перебував молодший син К. Розумовського Андрій (1752–1836). До наших днів збереглась лише нотна колекція родини Розумовських, що була переміщена у 1919 р. до Києва і нині знаходиться у НБУВ (сектор нотних видань).

Збереглися відомості про наявність великої бібліотеки у канцеляриста запорозького війська Самійла Величка (1670–1728) – автора відомого козацького «Літопису» (1720). Для написання своєї праці С. Величко мусив звертатися до свого книжкового зібрання зі значною кількістю видань та рукописів з історії, географії, права, художньої літератури. У своєму «Літописі» автор зазначав, що має багато документів та власну бібліотеку. Окремі відомості про склад бібліотеки Самійла Величка дослідники знаходять вивчаючи архіви, стародруки та рукописи. За змістом «Літопису» можна стверджувати, що в бібліотеці С. Величка було чимало книг західноєвропейських авторів, зокрема з історії, праці І. Максимовича, Л. Барановича, козацькі літописи, хроніки та ін. С. Величко активно використовував іноземні періодичні видання, зокрема, звертався до краківських газет, читав і перекладав праці з іноземних мов: польської, німецької, латини (є відомості, що він в останній рік свого життя завершив переклад з німецької мови «Космографії» обсягом у 866 стор.). У 20-х роках XVIII ст. С. Величко мешкав у Диканьці в маєтку Кочубеїв, де займався літературною працею. Вірогідно, що в цьому маєтку також була велика бібліотека, багата на художню, історичну, природничо-наукову літературу.

На основі непрямих відомостей можна припустити, що мали великі бібліотеки гетьман Іван Самойлович (1630–1690) і його сини (Яків, Григорій, Семен), гетьман Іван Скоропадський (1646–1722), управитель канцелярії малоросійського генерал-губернатора (верховного правителя Лівобережної України після ліквідації гетьманства в 1764 p.), фельдмаршала, графа П. Румянцева, Олександр Безбородько (1746–1799), його молодший брат Ілько (1756–1815), генеральний підскарбій Василь Гудович (1754-1806), правнук генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея – Віктор Кочубей (1768–1834) та багато інших представників верхівки козацької старшини. Про ці бібліотеки залишилися лише фрагментарні відомості, а відтворення їх складу потребує подальших досліджень. Загалом у книжкових зібраннях козацької старшини були представлені церковно-богословські книги, праці з історії, права, філософії, географії, медицини, математики, ветеринарії, сільського господарства, описи подорожей, атласи, карти, календарі тощо. Досить значним був і перелік рукописних книг, які продовжували широко розповсюджуватись серед освічених прошарків населення, оскільки залишалися доступнішими як за ціною, так і за змістом. Часто рукописи за своїм змістом були збірниками, що складались з копій різних праць та виписок із різних за тематикою книг. Тому серед історичних, богословських та інших творів в цих рукописних збірниках знаходилися окремі праці, уривки або частини творів з медицини, фізики, астрономії, географії. Ці рукописи часто переходили від одного власника до іншого, знаходячи читачів серед козацтва, міщан, заможних селян, про що свідчать чисельні провенієнції та маргіналії.

Цінні відомості стосовно читацьких інтересів представників козацької старшини та шляхів комплектування і складу їх бібліотек можна знайти в щоденних записах (діаріушах) генерального підскарбія Я. Марковича (1696–1770) і генерального хорунжого М. Ханенка (1691–1760), які дають змогу прослідкувати, як завдяки стійкому прагненню до знань їхні невеликі спершу книжкові зібрання з часом перетворилися на великі книгозбірні. Любов до книги та інтерес до збирання книжок виховував у Я. Марковича його духовний вчитель та наставник Феофан Прокопович (1681–1736). Бібліотека Я. Марковича постійно поповнювалася виданнями природничо-наукової тематики, наприклад, такими як «Книга мирозрения, или Мнение о небесноземных глобусах и их украшениях» Х. Гюйгенса (М., 1717), «Описание земли Камчатки» С. Крашеніннікова (СПб., 1755) та ін. Оскільки Я. Маркович цікавився астрономією, значний інтерес він проявляв до календарів. Він захоплювався також медициною, про що є відповідні записи в щоденнику та про що можна стверджувати, звертаючи увагу на книги, що він замовляв і купляв. У щоденнику Маркович писав, що він систематизував книги за форматом, а далі – за галузями знань. Каталог бібліотеки Я. Марковича не зберігся, але у щоденнику (записи з 1717-го по 1767 р.) автор старанно зафіксовував відомості про стан своєї книгозбірні, яка поступово набула універсального змісту. Користувався Я. Маркович і бібліотекою гетьмана Данила Апостола (1654–1734). Син Я. Марковича Андрій придбав книжкове зібрання видатного письменника і філософа, що походив із козацького старшинського роду Богдановичів, Іполита Богдановича (1744–1803) (близько 400 томів), а онук – історик, етнограф та фольклорист Яків Маркович (1776–1804), автор фундаментальної праці «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (СПб., 1798), що мала надзвичайний вплив на національно свідоме українство, зібрав бібліотеку, яка нараховувала 366 видань. Це були книги переважно з історії, філології, природничих наук. Пристрасним і високоосвіченим книголюбом був і М. Ханенко, який не лише постійно дбав про поповнення власної книгозбірні, а й ділився книгами з іншими козаками та представниками духовенства. Більшість книг з бібліотеки М. Ханенка було релігійного та історичного змісту переважно латинською мовою. Проте були й книги з географії, фізики, техніки, математики, медицини латинською, польською, німецькою мовами. М. Ханенко добре володів іноземними мовами і сам перекладав з латини російською мовою, зокрема праці природничо-наукової тематики. Неабиякий інтерес він мав до геодезії, яка почала розвиватися у ХVIII ст., цікавився картами та планами місцевостей України. Книжкове зібрання М. Ханенка із 150 найменувань знаходилося в м. Стародубі, де Ханенко жив в останні роки свого життя. Після смерті М. Ханенка його книгозбірня потрапила до Новгород-Сіверської повітової школи. Загалом книжкові зібрання козацької старшини за часів Гетьманщини знаходились практично у всіх козацьких поселеннях на теренах Лівобережної України – в Батурині, Прилуках, Диканьці, Глухові, Городищах, Стародубі, Почепі, Новгороді-Сіверському, Лубнах, Гадячі, Миргороді, Ніжині та ін. Збільшення кількості книжкових зібрань козацької старшини сприяло витворенню того інтелектуального клімату, що забезпечував подальше зростання попиту на книги. Розвиток науки й освіти стимулював у освіченого населення України прагнення до читання та збирання не тільки релігійної, а й світської книги, яка поступово, протягом другої половини ХVIII ст., все більше ставала невід'ємною частиною у фондах приватних бібліотек, зокрема в книжкових зібраннях різних представників козацької старшини.

Абросимова С. Духовна культура запорожців: козацькі бібліотеки / С. Абросимова // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. Мат. Міжнар. наук.конф. 13-17 трав. 1991 р. У 3-х вип. Вип. 3. – К, 1993. – С. 36-40;

Білокінь С. Книжні інтереси Миколи Ханенка / С. Білокінь // Προσφώνημα. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича / yклав Б. Якимович // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність : зб. наук. пр.. – Львів, 1998. – Вип. 5. – С. 117-124;

Борщак І. В книгозбірні гетьмана Орлика / І. Борщак // Літературно-науковий вісник. – 1923. – Кн. ХІ. – С. 260–266;

Дзюба О. Приватні бібліотеки України XVIII ст. : власники та репертуар зібрань / О. Дзюба // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – К., 2002. – Вип. 2. – С. 292-302;

Дневник генерального хорунжего Николая Ханенка (1727–1753 гг.). – К.:, 1884. – 524 с.;

Зленко П. Українські приватні бібліотеки / П. Зленко // Українська книга. – 1937. – № 7-8. – С. 166-174; № 9-10. – С. 197-203;

Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Ярослав Ісаєвич. – Львів, 2002. – 520 с.;

Історія української культури. У 5 т. / Голов. ред. Патон Б. Є. – Т. 3. Українська культура другої половини XVII–XVIII століть / Голов. ред. Смолій В. А. – К., 2003. – 1247 с.;

Каганов И. Я. Я. Маркович и его «Дневник» как материал для истории просветительства на Украине в первой половине ХVIII века / И. Я. Каганов // Проблемы русского просвещения в литературе ХVIII века. - М.; Л., 1961. – С. 113-126;

Маркович Я. А. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1767 гг.). Ч. I (1717–1725). – К., 1893. – 329 с.; Ч. II (1726–1737 гг.). – К., 1895. – 385 с.;

Модзалевський В. З історії книги на Україні / В. Модзалевський // Книгарь. – 1918. – Ч. 5. – С. 235-238;

Павленко С. О. Іван Мазепа і книга / С. О. Павленко // Бібл. вісн. – 1994. – № 3. – С. 26-28;

Сєдих В. В., Войнова М. Г. Приватні бібліотеки «золотого віку» української культури (друга половина ХVІІ – остання чверть ХVІІІ ст.) / В. В. Сєдих, М. Г. Войнова // Регіональні проблеми розвитку українознавства Східної України: Матеріали наук-практ. конф. 10 верес. 2003. – Х., 2003. – С. 67-78;

Соколов В. Книжкові зібрання козацької старшини наприкінці XVII–XVIII ст. / Віктор Соколов // Вісник Книжкової палати. – 2014. – № 1. – С. 22-28;

Чистович И. А. Феофан Прокопович и его время / И. А. Чистович. – СПб., 1868. – 752 с.